НЕДІЛЯ ПРО РОЗСЛАБЛЕНОГО
Проблема добра і зла, пошук щастя - є тим, що хвилює кожного, що заставляє гарячково метушитися, шукати способу, за допомогою якого прагнемо уникнути лихої долі, що невмолимо насувається на нас. І це своє бажання, таке власне бачення щасливого вимріяного майбуття, ми дуже часто хочемо віднести й до інших. Мова не йде про людей,чиї вади психіки занурюють все їхнє життя у непрохідний морок, наповнюючи їхні серця заздрістю,ненавистю до тих, кому, як їм здається, постійно усміхається доля. І не тішаться вони з їхніх перемог, а злорадством наповнюються у прикрі для їх сусідів хвилини.
Та переважна більшість любить слухати тільки про радісні події. Читаючи художню літературу чи дивлячись гарний фільм співпереживаємо з головними героями і прагнемо для них щасливої розв'язки. Отже, підсвідомо ми жадаємо того чого бракує нам самим у реальному житі, переповненому злом і стражданнями. З цієї причини сьогоднішня євангельська розповідь не наповнює наше серце радістю. Ми не відчуваємо внутрішнього спокою, незважаючи на щасливий кінець для паралізованого чоловіка. Опис долі цього нещасного та десятків інших хворих, що лежали у притворах купелі викликають тягар в душі, бо асоціюється з нашим повсякденним життям.
А ми не хочемо цього, не хочемо слухати про біль, хвороби,ненависть, страхітливі злочини, які чинять люди одні проти інших. Ми хочемо щастя, прагнемо стати героями зі щасливого роману, а його немає. Замість цього ми тільки відчуваємо свою неміч. Бачимо, як багато хто з наших знайомих паралізований злом, ненавитю один до одного. Та це хтось, але не ми. Своєї злоби, неправоти ми здебільшого не зауважуємо, бо не хочемо та й не вміємо дивитись реально на свої вчинки і належно оцінювати їх, Часто наше "Я" каже, що воно найкраще і наймудріше, воно не допускає можливості власних помилок, недоліків, недосконалостей. А їх у кожного з нас аж забагато.
Та усвідомлення цього не має псувати наше життя. Прагнучи покращити себе, ми не повинні поводитись, говорити, робити, рештою, жити як живуть ті, кого ми беремо за взірець для себе. Наше життя є тільки наше. Двох однакових людей немає і бути не може. Кожний з нас-індивідуальність і такими нас сотворив Господь, наділивши якимись певними рисами, дарами і одночасно в чомусь обділивши. Намагання жити життям нашого ідеалу подібне доспроби носити його одяг. Вона буде на нас або завелика, або замала, в будь-якому разі, так, як на ньому, вона на нас лежати не буде.
Треба відкинути непотрібний встид, відкинути страх, що інші зрозуміють і побачать нашу обмеженість. Всі вже все бачили і знають. Не треба нарікати і казати:"Боже, чому Ти не наділив мене голосом, як Карузо чи хистом малювання як Рембранта чи Пікассо? Чому Леонардо да Вінчі був визначним художником і скульптуром, архітектором і інженером-механіком,вченим-винахідником, працями якого захоплюються і зараз, через п*ять століть, а я не можу на практиці застосувати ні одного знання, що мене десять років навчали у школі?" Нам нема потреби задавати стільки питань Богові, бо рідко хто з нас є обділений Ним.Більшість має численні дари і не Його вина, що ми не зуміли перемогти власні лінощі, чи, розпорошуючись на дрібнички, кидаючись у різні боки, так і не змогли використати таланти, дані нам Творцем, залишаючи паралізованим свій розум і волю.
Та ніколи не запізно виправитися,змінити на краще своє життя і свою долю.Тільки найперше, що треба зробити- це визнати перед Богом, але визнати до кінця, всі свої хибні кроки, всі особисті недосконалості. Зізнатись і пожертвувати їх Йому разом зі всіма стражданнями, жалем. І Господь прийме нашу покору як найміцніший дар.
38 років пролежав паралізований чоловік біля чудодійної купелі. 38 років лежав і чекав. Здавалось би, що? А він чекав, що можливо настане той день, коли знайдеться якась сила, що вмить, коли відбудеться зрушення води, його вкине до чудодійної купелі. Він очікував чуда - і діждався його. Син Божий прийшов і оздоровив його. Але чи ми з вами впевнені, що й до кожного з нас Він прийде і зцілить. Та ж десятки інших залишилися лежати біля води і не було кому їм допомогти. Не підійшов до них Ісус і не спитав:"Бажаєш видужати? Встань, візьми ложе своє і ходи".
Тому поки ще можемо самі, поки ще наша совість не є паралізована повністю, самі ідімо назустріч Христові. Ідімо дорогою,якою йде Господь, і шлях до Нього знайдемо за допомогою Святого Письма, молитви, Святої Літургії та Святих Тайн.І будьмо певні, на цій дорозі ми зустрінемо Його і Він підійде і оздоровить нас.
о.Ігор Бобак, Сіатл, ВА